Вараш - Кузнецовськ - Вараш

 

                 Мій прадавній Вараш

 

 

     В назві кожного поселення лежить щось найхарактерніше, найістотніше, пов’язане з даною місцевістю, її історією та будівничими. Тому й кожна географічна назва – пам’ятка історії та культури. Справедливо говорив професор М.І.Надеждін: "Земля є книгою, в якій історія людства записується в географічній номенклатурі”. А в тій номенклатурі занесено й історію будівництва наших волинських та поліських сіл і міст. Донедавна було в ній місце й давньому поліському селу Вараж (пізніше Вараш).

 

Село Вараж є дуже давнім за своїм походженням і про це саме яскраво свідчить його давньоруська назва. Річки здавен були головними артеріями життя. Стир – не виняток і саме на його правому березі серед хвилястих пагорбів з білого піску з’явилось перше поселення. Кам’яні знаряддя праці – ножі, наконечники, сокири, знайдені тут свідчать, що ця місцевість була заселена ще в сиву давнину. 

 

Рибальство й мисливство – основні заняття поселенців. Пізніше до них додалось тваринництво, ще пізніше землеробство, хоч грунт тут був, як засвідчують архівні документи, завжди несприятливий для землеробства.

 

       Розтягнулося на декілька кілометрів понад річкою Стир село Вараш. У дуже далеку давнину сягає історія виникнення цього невеличкого поселення. Перша згадка про нього датується 1798 роком.

 На високому березі річки стояла Свято-Михайлівська православна церква, що збудована з дерева 1776 році за давньоруським типом. У цій духовній святині Полісся були унікальні ікони. У 1961 році відбулася остання служба Божа. Пам'ятка поліського зодчества руйнувалися, і, на жаль, ікони не збереглися.

       Загадкою залишилась і назва села Вараш. Одні дослідники пов'язують назву села із древнім найменуванням волхвів. А ще переказом з покоління в покоління  переходить спогад про те, що тут, нібито, було угорське поселення. Старий варашський  художник Андрій Пашко згадував, що на межі Вараша із Cтарою Рафалівкою, як свідчили старожили, був маєток угорського правителя. Останнім нагадуванням про це був пам’ятник із написом “Ян Конарі”. Та ознака минувшини будила уяву Пашка…

Бідно жили люди в селі Вараш у післявоєнний час. Доводилося відбудовувати зруйноване господарство.

 Багато помешкань згоріло під час пожеж. Початкова школа була розташована у хатах Пашка Зіновія, Пашка Микити, Федінчика Корнія.

    У 1947 році на території Варашської сільської ради проживало 897 чоловік.

Першим головою сільської ради був Пашко Олександр Максимович. У селі Вараш діяла початкова школа, тому письменними були половина жителів села і хуторів  - 446 чоловік. З них 89 чоловік – старші 30 років, 357 чоловік до 30 років, в тому числі діти. Це далеко не все, про що можуть розповісти нам  Погосподарські  книги. Зберігаючи архівні документи, архівні працівники тим самим зберігають пам’ять про нашу історію.

А 15 березня 1977 р. указом Президії Верховної Ради УРСР взагалі було

« Поставлено хрест» на Вараші з його давнім минулим. Вараш не будувався на пустому місці, він розпочав своє будівництво на околиці мальовничого поліського села, яке притулилося до звивистого берега річки Стир. Зносились дерев'яні хати, а на їх місці будувались багатоповерхівки. На початку 70-х, під небом ХХ-го століття слово “Вараш” стало зрозумілим і близьким для сотень, а потім тисяч людей, які прибули у глибинку Полісся споруджувати АЕС. 

 

     Вараш – наймолодше на Рівненщині місто. Місто – супутник РАЕС, місто енергетиків і будівельників, молодих усміхнених мам і їхніх галасливих і жвавих дітей. Це унікальне і своєрідне місто, яке своїм корінням проросло у сиву давнину поліських, волинських і рівненських селянських родин, а вершинами інтелекту сягає новітніх технологій ядерної енергетики ХХІ століття. Рівненська атомна електростанція – гордість Вараша.

 

 

 

                                                      Місто, закохане в легенду

 

   …Голубі, мов мрія, небеса тихо схилились до спраглих колосків солодкого жита, зеленокосий вітер лагідно колише сонні роси… Так прокидається Полісся, зустрічає тремтливий світанок сонячними профілями замисленого Кузнецовська і блідолицими віддихами пари над копрами РАЕС, а донедавна Вараш тихо дрімав у зареві таких же серпанкових ранків і навіть не підозрював, що йому суджено стати величним, могутнім, легендарним…

Ще у 1850-х роках місцева жителька столітня Марія пророкувала, що на високій Хомецькій горі постане місто нового майбутнього, осяяне золотими куполами церков, воєдино з’єднаним з феєричним подихом старовинного села… В історичних переказах згадується варашська  хрестовокупольна Свято-Михайлівська церква, збудована з дерева ще у 1776. Дослідники вважають, що тут знаходились унікальні ікони, які, на жаль, не збереглися. Остання служба пройшла 10 лютого 1961 року, після цього влада зачинила неповторну пам’ятку поліської архітектури на тяжкий замок атеїзму… Залишки храму ще залишилися в проникливому погляді першопрохідців… Лише із набуттям незалежності на цьому місці виріс новий собор…

 Загадкове імення Вараш запозичив від древніх волхвів, які в слов’янську добу уособлювали в собі ворожбитів та чарівників. З покоління в покоління передається легенда про давнє угорське поселення на околицях села. Місцевий художник Андрій Пашко згадував, що на межі Вараша зі Старою Рафалівкою був маєток угорського правителя. З тих часів залишився пам’ятник із написом «Ян Конарі», що був зруйнований Другою світовою. Війни залишили на тілі села жагучі, незагоєні рани – тут проходила лінія фронту під час однієї з найбільших операцій Першої світової, а Велика Вітчизняна дала Миколу Кузнецова, в честь якого було назване майбутнє місто-супутник АЕС…

 І ось – понад 35 років тому серед вишневих садів Вараша почали виростати будинки-велетні, край старого млина простяглися мальовничі клумби, а в задумливому шепоті синьооких волошок здійнявся перший енергоблок…

   На берегах безликих спогадів Вараша, задивившись у тихоплинну мелодію річки Стир, розсипались напівзабуті поліські хатки, а в непроходимі лісові хащі, де гуляють мавки, гордовито вривається дихання ядерного атланта…

 

    На цих, зігрітих сонячними акварелями, неозорих стежинах, безмежних розливах льонів, закоханих у власну задуму, споконвічних дубах і розкривається та незрима єдність епох, багатогранна єдність, здавалося б, таких різних світів…Неподалік розмальованого атомними епопеями міста, спочиває мальовниче Біле озеро, животворчі води якого мають цілющі властивості…

 

      Однак спорудження Рівненської АЕС було заплямоване небезпечною карстовою проблемою, моторошним Чорнобильським дзвоном… Мимоволі виникає якесь незбагненне прискорення пульсації думок, обережне передчуття, що небезпека «ядерних іграшок» чатує зовсім поруч… І, мабуть, надзвичайно гостро виникає бажання вберегти ті священні миттєвості щастя – недоказані відбитки дитячих посмішок, босоногі сліди вишневих зорепадів, спокусливу партитуру зелених луків, де трави вдивляються в Бога… Зворушливі пелюстки колиски життя у долонях мирного атома, атома голубої мрії…

 Завітайте до натхненних просторів зачарованого Полісся – пройдіться по замислених вуличках квітучого міста, загляньте до загадкових експонатів музею. Просто задумайтесь про свої хаотичні рухи в занедбаному храмі природи, саме тут, віч-на-віч із атомним велетнем, приходить розуміння істинних цінностей, приходить духовне оновлення…

 …Кажуть, що міста, як люди, мають свої обличчя, свої голоси, свої мелодії, навіть свої душі… І саме тут, на краю нічного неба, відкривається внутрішня гармонія краси, що дарує Вараш – місто пошуку вічного джерела енергії, місто-загадка, місто-казка, місто, закохане в легенду…

 

                                                                                                                                                                  Юлія Турчинська